Ліля живе сама. У маяку на північному острові. Вона запалює північне сяйво. Тато Лілі вимірює море: рахує й зважує риб, тварин, рослини. Час від часу він привозить донці мушлі та розповідає історії. Цього раз одна з історій про кита, спів якого не схожий на спів інших і тому він самотній.

Довелося прочитати книжку двічі й звернутися до анотації, щоб зрозуміти про що йде мова. Не знаю чи то неуважно читала, чи проблеми з перекладом, але не впевнена, що ця книжка для молодшої школи.

Розповідь не сприймається як казка й одночасно не схожа на реальність. От дівчинка, от татко, татко йде, дівчинка сама. Ну буває. Але одночасно: як так? Як це дівчинка сама? Що вона їсть? Лише рибу? Де бере електрику, воду, дрова?

Це історія про самотність, але чомусь ані співпереживання, ані співчуття не викликає.

У малюнках історія трошки ширша, але все одно не зрозуміло, що в ній справжнє.

Може на третій раз зрозумію.