1940 рік. Вівіан вигнали з коледжу і вона поїхала до своєї тітки, що володіє невеличким театром у Нью-Йорку. Вівіан вміє шити, але тітка нічого не вимагає від небоги: за кімнату платити не треба, костюми можна шити, якщо є бажання, можна ходити коди завгодно і робити теж, що завгодно. Батьки Вівіан заможні, грошей вистачає, життя чудове.

Враження: "Їсти, молитися, кохати" важко далася. Думала ніколи нічого Ґілберт не читатиму. "Природа всіх речей" чекала свого часу довго і викликала багато емоцій, хоча і не можу сказати, що була прямо в захваті. А от "Місто дівчат" розчарувало. Ні, воно не було нестерпно нудним, як частина "Молитися". Воно нічого. Просто нічого.

Коли починала читати, було цікаво, ближче до середини думала: "Ну от скоро щось станеться і буде прям ух!", а за чотири розділу до кінця зрозуміла, що ніякого "уха!" не буде. От і розчарування.

Мабуть проблема в тому, що цілком природнім є життя жінки, що сама собі господиня. Бо як же ж інакше? От і нема ніякого "уха!", бо ж все так і повинно бути. Нічого такого. Хоча розум і підказує, що "Гей, це ж сорокові роки, тоді все було не так!", але все одно немає відчуття чогось приголомшливого. А воно очікувалося.

Книга непогана, читається без проблем, але навряд чи колись захочеться перечитати її ще раз.